Вони живуть у звичайній київській багатоквартирній панельці, із заквітчаними клумбами перед під’їздами й тісними балконами, з яких літніми вечорами так приємно слухати місто й споглядати, як на нього опускається ніч. Вони — це Леся та Олекса, а також їхня донька-підлітка Тая і собака Діна. Їхнє життя теж здається звичайним, навіть банальним, аж поки у нього не вривається вихором надмірна пристрасть, яка загрожує зруйнувати та поховати під собою все — усталені звички, почуття одне до одного, ба навіть уявлення про самих себе. Занурюючи читача в оповідь, що на початках здається буденною, історія, яку розповідає Софія Андрухович, з кожним новим абзацом закручується немов пружина, обростає напругою й за якісь кількадесят сторінок вже несеться на читача нестримною лавиною, що заледве дозволяє перевести подих. І ця літературна лавина настільки майстерна, настільки витончена та прекрасна, що ми можемо лише зачудовано нею насолоджуватися.